Церква архангела Михаїла, соборний храм однойменного монастиря. Всесвітньовідома пам'ятка архітектури та мистецтва XII—XVIII ст. Храм зруйновано у 1936 р. Протягом 1997—99 рр. на тому самому місці споруджено його копію (Трьохсвятительська, 6).

Собор закладений 11 липня 1108 р. князем Святополком-Михайлом Ізяславичем, якого тут і поховано 1113 р. За давнім монастирським переказом, дружиною Святополка була дочка візантійського імператора на ім'я Варвара, яка нібито привезла до київського храму мощі соіменної собі святої великомучениці Варвари. Незважаючи на те, що перші згадки про них з'являються тільки наприкінці XVI ст., мощі св.Варвари досі лишаються однією з найважливіших київських реліквій. Вважають, що Михайлівський собор у давньоруський час належав Дмитрівському монастирю, але прямих свідчень про це немає.

Від початку Михайлівський собор являв собою храм хрестово-банного типу з центральною банею, що спиралася на чотири стовпи, трьома апсидами на сході та нартексом на заході. За архітектурними формами він нагадував дещо зменшену копію Успенського собору. У північне членування нартексу було вбудовано кручені сходи, що вели на хори, а у південне — аркосолій для князівського саркофагу. Собор мав довжину 28,6 м і ширину 19,4 м. До південно-західного рогу було прибудовано чотиристовпну триапсидну церкву- приділ, посвячену Входу Господньому до Єрусалима (10,5 на 8,7 м), а перед західними та північними дверима — невеликі зовнішні притвори. Як ззовні, так і всередині храм був розкішно декорований. Баня Михайлівського собору була вперше у Києві вкрита золотом, через що він отримав назву Золотоверхого. Фасади мали суцільне отинькування та фресковий розпис, що імітував кладку з мармурових блоків. В інтер'єрі поряд з фресковим стінописом було застосовано коштовне мозаїчне оздоблення головного вівтаря та центральної бані. Підлога храму також була інкрустована мозаїкою, передвівтарна огорожа і намет-ківорій над престолом спиралися на мармурові колони.

Монгольська навала не завдала Михайлівському собору значної шкоди, хоч він, звичайно, був пограбований і певний час перебував у запустінні. Аналіз писемних джерел дозволяє стверджувати, що храм періодично реставрували починаючи з XIV ст., коли при ньому відновлено монастир. Сліди численних ремонтів різних часів були помітні на склепіннях собору аж до його руйнування. Відомо, що наприкінці XVI ст. баня собору ще зберігала залишки позолоти.

Капітальну реставрацію Михайлівського храму здійснив у 1620-х роках ігумен Іов Борецький, якого в цей час обрано київським православним митрополитом. У бічних апсидах Борецький влаштував приділи св.Варвари та Введення Богородиці до Храму. Тоді ж зведено новий дах з трьома фронтонами у стилі бароко і додаткову баню над нартексом. Автором цієї перебудови імовірно був "муляр Петро Німець, обиватель київський", з яким пізніше Борецький уклав угоду на збудування дзвіниці. Нові іконостаси виконав київський сницар Роман.

У 1655—56 рр. ігумен Феодосій Софонович замінив дерев'яну покрівлю на залізну, а головну баню коштом Богдана Хмельницького було заново вкрито міддю та позолочено. Монастирський переказ про те, що з волі гетьмана на хресті головної бані встановили двоголового орла, не відповідає дійсності.

Між 1688—90 рр. коштом генерального судді Михайла Вуяхевича до північної стіни собору прибудовано новий мурований приділ св.Варвари. У 1712—15 рр. його докорінно перебудували на замовлення Дмитра Голіцина. Симетричний приділ св.Катерини прибудовано з півдня між 1721—31 рр. При цьому був розібраний давній Входо-Єрусалимський храмик, а у стінах первісного ядра прорізано широкі арки. Ці перебудови були здійснені під керівництвом московського будівничого Івана Матвієвича.

Іконостас головного храму, споруджений у 1718 р. коштом гетьмана Івана Самойловича, мав п'ять ярусів і вважався одним з кращих в усьому Києві. Авторами цього твору були чернігівський сницар Григорій Петров та іконописець Стефан Лубенський.

Перебудови першої третини XVIII ст. були невдалими з технічного боку і мало не спричинилися до загибелі храму. Вже у 1740-х роках нові приділи осіли настільки, що собор буквально розколовся навпіл. Висловлювалися навіть пропозиції взагалі його розібрати. Але з 1746 р. розпочато докорінну реконструкцію собору, після якої він набув майже остаточного вигляду. Будівлю з трьох боків було підперто масивними аркбутанами, храм став семиверхим. Барокова декорація фасадів набула надзвичайної пишності. Західний фасад прикрасила композиція з трьох фронтонів вибагливої форми, при чому над середнім фронтоном встановили карбовану з міді позолочену постать архангела Михаїла. Торці аркбутанів оброблені напівколонами і завершені маленькими фронтончиками. Портали, вікна та фронтони рясно прикрашені ліпленням рослинного та рокайлевого характеру. Документально засвідчена причетність до цієї реконструкції видатного архітектора Івана Мічуріна.

У Михайлівському Золотоверхому соборі, яким він постав після реставрації XVIII ст., українська архітектура бароко досягла свого найповнішого втілення. Утворилася одна з найбільш складних та розвинутих композицій у тогочасному зодчестві. Послідовно проведений принцип пірамідальної побудови надав храму особливої гармонійності.

У 1806—08 рр. інтер'єр собору вкрито новим стінописом, який ще зберігав традиційні риси давнього українського малярства. Серед ікон надзвичайною коштовністю вирізнявся храмовий образ архістратига Михаїла, подарований імператором Олександром I у 1817 р. Він являв собою зменшену копію з картини Рафаеля і був написаний на золотій пластині, яку закріплено поверх срібної дошки вагою 4 кг. Ризу ікони прикрашали 3000 діамантів та 16 хризолітів.

Мощі святої Варвари були найбільш уславленою святинею Михайлівського храму. Спочатку вони зберігалися у кипарисовій труні, а з 1701 р. у срібній раці, подарованій гетьманом Мазепою. Рака вагою 32 кг була рясно вкрита карбованим рослинним орнаментом і являла собою шедевр українського золотарства. У 1847 р. графиня Анна Орлова-Чесменська пожертвувала для мощів великомучениці нову срібну позолочену раку, яка разом з балдахіном важила 400 кг. Стару мазепину раку тоді ж перенесли у Катерининський приділ, поклавши до неї частини мощей свв. Харлампія, Пантелеймона та Спиридона. Під час руйнування собору всі вироби з коштовних матеріалів були вилучені і, очевидно, загинули. Мощі св. Варвари кілька разів переносилися і нині зберігаються у Володимирському соборі.

Значну реконструкцію Михайлівського собору було здійснено 1888 р. архітектором Володимиром Ніколаєвим. Під підлогою прокладено канали калориферного опалення, між аркбутанами вбудовано тамбури входів. Водночас під керівництвом професора Адріана Прахова реставруються давньоруські мозаїки та фрески. Щоб відкрити їх для огляду, горішні яруси барокового іконостасу були розібрані.

Перенесення до Києва столиці Радянської України передбачало створення нового урядового центру, який мав постати саме на місці Михайлівського Золотоверхого монастиря. Протягом 1934 р. зі стін приреченого собору фахівці знімали стародавні мозаїки та фрески. Навесні 1935 р. почали розбирати бічні бані, а наступного року залишки споруди підірвано динамітом. Зрештою, цей акт вандалізму виявився марним — урядову будівлю на місці собору так і не було споруджено.

Рішення про відбудову Михайлівського храму було прийняте на рівні Президента незалежної України. У зв'язку з цим у 1994—98 рр. проведено археологічні дослідження залишок собору. Розкопки дозволили відповісти на багато спірних питань, пов'язаних з будівельною історією пам'ятки. Протягом 1998 р. на місці собору зведено його копію (головний архітектор Юрій Лосицький).

← ТРАПЕЗНА МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗОЛОТОВЕРХОГО МОНАСТИРЯ		ДЗВІНИЦЯ МИХАЙЛІВСЬКОГО ЗОЛОТОВЕРХОГО МОНАСТИРЯ →