Кафедральний храм Київської митрополії починаючи з XI ст., одна з найбільш уславлених святинь Русі. Всесвітньовідомий шедевр середньовічної християнської культури та мистецтва (Володимирська, 24).

Задум спорудити у Києві "церкву святої Софії, митрополію", за свідченням митрополита Іларіона, належав ще Володимиру Святославичу, але здійснити його довелося вже Ярославу Мудрому. Дата заснування собору понад півтора століття є предметом наукової дискусії. Враховуючи всі історичні обставини, найбільш вірогідними роками будівництва слід вважати 1032—37 рр. — рівно через 500 років після Софії Царгородської, яка була символічним взірцем для київського храму. Згідно з давньою церковною традицією, Софію Київську закладав митрополит Іоан, а освячував його наступник Феопемпт. Невідомі на ім'я зодчі були представниками столичної царгородської школи архітектури.

Храм присвячено Софії — Премудрості Божій. Це одна з найскладніших абстрактних категорій християнського богослів'я, що має багато тлумачень. За апостолом Павлом, Софії символічно відповідає іпостась Христа — втіленого Слова Божого. Тільки пізніше, коли розповсюдилося ототожнення Софії з Божою Матір'ю, храмове свято київського собору перенесли на 8 (21) вересня — день Різдва Богородиці. Художній образ Софійського собору мав втілити багатогранний зміст, вкладений у цей символ. Тим пояснюються його грандіозні розміри та надзвичайно ускладнена структура. Загально кажучи, інтер'єр Софії відтворює середньовічну модель Всесвіту, а зовнішній вигляд — образ Граду Божого — Небесного Єрусалима.

Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Загальна ширина храму — 54,6 м, довжина — 41,7 м, висота до зеніту центральної бані — 28,6 м. Собор має п'ять нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13-ма верхами, що утворюють пірамідальний силует, і оточений з трьох боків двома рядами відкритих галерей, з яких внутрішній має два яруси. Довгий час вважалося, що галереї прибудовані до собору пізніше, але дослідженнями останнього часу доведено, що вони пов'язані з ним єдиним задумом і виникли водночас. Тільки хрестильня, вбудована у західну галерею, належить до середини XII ст.

Просторове рішення центрального ядра — хрестово-банне. З трьох боків його оточують надзвичайно просторі хори, що відкриваються у середину храму потрійними аркадами. Очевидно, хори призначалися не тільки для перебування князівської родини під час богослужіння, але і для розміщення головних установ Київської митрополії — палати для урочистостей, бібліотеки зі скрипторієм (майстерні для виготовлення рукописних книг), канцелярії, скарбниці. Для підйому на хори у західну галерею вбудовано дві вежі з гвинтовими сходами.

Софія Київська являє собою досконалий зразок синтезу мистецтв. Стінопис та декоративне оздоблення складають неподільне ціле з архітектурою храму. У київському соборі застосовано не характерне для Візантії поєднання в одному інтер'єрі мозаїк з фресками. При цьому мозаїчні зображення вкривають тільки найважливіші частини храму — головний вівтар та центральну баню, решту інтер'єру оздоблено фресковим стінописом. Залишки фресок виявлені також на фасадах — у нішах та на стовпах галерей.

Підлогу у вівтарі та центральній частині (хоросі) було викладено з шиферних плит, інкрустованих мозаїкою, в інших частинах — з керамічних плиток. Багато елементів опорядження було вирізьблено з привезеного грецького мармуру. Мармуровими були пороги та колони, низька передвівтарна огорожа-темплон та намет-ківорій над престолом. Шиферні парапети огорожі хорів вкриті різьбленими орнаментами.

Подібно до інших храмів, Софія була місцем поховання визначних осіб, переважно з числа можновладців. Некрополь Софійського собору почав складатися з середини XI ст. Фундатор храму ще за свого життя звелів обладнати для себе усипальницю у північній галереї. Саркофаг Ярослава Мудрого досі зберігається у соборі. За літописом у Софії відомі ще чотири поховання князів — нащадків Ярослава, а також поховання багатьох київських митрополитів.

Визначним історичним джерелом є комплекс написів-графіті, видряпаних на стінах собору його відвідувачами впродовж століть. Серед них зустрічаються автографи відомих історичних діячів середньовічної Русі.

У домонгольський час Софійський собор був двічі пограбований. Вперше це зробили війська Андрія Боголюбського та його союзників у 1169 р., а вдруге — дружини Рюрика Ростиславича у 1203 р. Храм також постраждав від великої пожежі 1180 р.

Найбільшої шкоди Софія та Софійське подвір'я зазнали під час монгольської навали 1240 р., а також татарських наскоків 1416 та 1482 рр. Але храм не був зруйнований і продовжував діяти. Вже 1273 р. митрополит Кирило скликав тут помісний собор Руської церкви. І хоча після 1300 р. київські митрополити все рідше відвідували свою спустошену резиденцію, певні реставраційні роботи час від часу проводились. Зокрема, у 1376—78 рр. ремонт Софії здійснив митрополит Кипріан, а близько 1577 р. — митрополичий намісник Богуш Гулькевич-Глібовський.

Незважаючи на ці зусилля, храм повільно занепадав. Це відбувалося переважно через недбалість та користолюбство митрополичих урядників. Наприкінці XVI ст. св.Софія являла собою настільки сумне видовище, що це викликало обурення навіть у католицького єпископа Йосифа Верещинського. У 1608 р. Софійським собором заволоділи уніати, які продовжували розкрадати на продаж будівельні матеріали, зокрема покрівлю. Решту справи робили дощі та вітри.

2 липня 1633 р. новообраний православний митрополит Петро Могила повернув Софійський собор з-під влади уніатів та заснував при ньому монастир. Капітальну реставрацію храму розпочато у 1634 р., але за життя Могили її так і не було завершено. Зокрема, західна галерея залишалася напівзруйнованою. У 1637—38 рр. роботами керував архітектор-італієць Октавіано Манчіні. Очевидно, саме він надав фасадам собору ренесансного вигляду, відомого нам з малюнку Абрагама ван Вестерфельда 1651 р. В цей же час споруджено новий різьблений іконостас та два бічні вівтарі у зовнішніх галереях.

3 1688 р. митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський на пожертви московських царів розпочав нову, найзначнішу за обсягом, перебудову св.Софії. В цей час були споруджені другі поверхи над зовнішніми галереями, шість нових бань та вісім фронтонів у стилі бароко, які сховали за собою первісні малі бані. Роботами керував підмайстер кам'яних справ Сава Яковлєв. Їх було закінчено до 1695 р., про що свідчить зображення на плані Ушакова.

Тільки-но відбудований собор був сильно пошкоджений пожежею 1697 р. і потребував нової реставрації. У 1699—1706 рр. її здійснив митрополит Варлаам Ясинський коштом гетьмана Івана Мазепи. Саме у цей час були забілені давні мозаїки та фрески, розібрані залишки західної галереї та західна потрійна аркада з частиною хорів, будівлю з усіх боків укріплено потужними контрфорсами.

У 1718—24 рр. створено новий бароковий стінопис, 1739—47 рр. митрополит Рафаїл Заборовський здійснив чергову реставрацію собору, а у 1747—54 рр. споруджено триярусний іконостас, нижній ярус якого зберігся досі. На початку XIX ст. собор мав 17 престолів.

Початок науковому вивченню Софії Київської поклала книга митрополита Євгенія Болховітінова "Опис Києво-Софійського собору", надрукована 1825 р. Але справжньою сенсацією стало випадкове відкриття давніх фресок у 1843 р. Протягом 1843—53 рр., водночас з варварським "поновленням" стінопису, архітектор Павло Спарро здійснював значний ремонт храму, під час якого замінено дах, підлогу вимощено чавунними плитами та знято верхній ярус іконостасу, що заважав бачити мозаїки вівтаря.

Під час останньої реконструкції, проведеної у 1882—89 рр. під керівництвом Володимира Ніколаєва, розібрано частину барокових фронтонів та відкрито давні малі бані. Розтесане хрещате вікно в центрі західного фасаду, а на місці західної галереї споруджено нині існуючий нартекс у псевдовізантійському стилі. Тоді ж під підлогою собору влаштовано канали калориферного опалення і знято ще один ярус іконостасу.

У жовтні 1921 р. у Софійському храмі відбувся собор, на якому проголошено створення Української Автокефальної Православної Церкви. Св.Софія належала УАПЦ до її ліквідації у 1930 р. 1934 р. у соборі припинено службу Божу і утворено Державний архітектурно-історичний заповідник "Софійський музей". Діяльність заповідника почалася з вандалізму: протягом 1935—37 рр. розібрано і здебільшого спалено вісім барокових іконостасів бічних вівтарів роботи українських майстрів XVII—XVIII ст. Зникли також срібні позолочені царські врата 1747 р. з головного іконостасу. Поряд з тим, створення заповідника вперше дозволило проводити дослідження та реставрації пам'ятки на справді науковій основі.

За свідченням колишнього завідувача Софійського заповідника Олексія Повстенка, у вересні 1941 р. радянські військові зробили спробу замінувати храм, але вона, на щастя, виявилася невдалою. У повоєнні роки Софійський собор регулярно реставрується та досліджується. У його приміщеннях підтримується мікроклімат, сприятливий для збереження безцінних творів середньовічного мистецтва.

← БЛАГОВІЩЕНСЬКА ЦЕРКВА НА ЗОЛОТИХ ВОРОТАХ		ТРАПЕЗНА СОФІЙСЬКОГО МОНАСТИРЯ (ТЕПЛА СОФІЯ) →