Славетна православна обитель, один з найстаріших та найзначніших руських монастирів, головне у Російській імперії місце релігійного поклоніння, унікальний архітектурний ансамбль (вул. Січневого повстання, 21-25).

 

Як випливає з назви, монастир починався від печер. Літопис сповіщає, що першу "печерку малу" викопав на дніпровському схилі наближений до Ярослава Мудрого священик Іларіон, щоб усамітнюватися в ній для молитов. Ставши митрополитом, Іларіон припинив відвідувати печеру, і у ній між 1051—54 рр. оселився пустельник Антоній. За Києво-Печерським патериком, Антоній використав для помешкання Варязьку печеру.

Навколо Антонія почали збиратися ченці, і на горі швидко виникло печерне поселення (тепер це Дальні печери). Коли братії зібралося 12 чоловік, Антоній призначив над ними ігуменом Варлаама, а сам перебрався на іншу гору, де знов усамітнився у підземній келії. Згодом і на цій горі виник підземний лабіринт — нинішні Ближні печери. Братія ж на чолі з Варлаамом спершу поставила над первісною печерою "церквицю малу", а 1062 р. спорудила церкву на честь Богородиці. Тоді ж князь Ізяслав Ярославич на прохання Антонія подарував ченцям гору над печерами, яку вони огородили та забудували, утворивши так званий Старий монастир. З того часу обитель стала наземною, печери почали слугувати за кладовище, а жити у них лишилися тільки аскети-подвижники.

Незабаром Варлаам був переведений Ізяславом Ярославичем до князівського Дмитрівського монастиря, і Антоній "поставив" другого ігумена — Феодосія, при якому чисельність ченців збільшилася з двадцяти до ста і був запроваджений перший (Студійський) монастирський статут. За Феодосія ж князь Святослав Ярославич подарував обителі землю, на якій було закладено Успенський собор (1073). Навколо мурованого храму при наступному ігумені Стефані постали перші дерев'яні споруди Нового монастиря — огорожа, келії та господарські приміщення. На початку XII ст. муровані Троїцька надбрамна церква і трапезна сформували первісний архітектурний ансамбль Верхньої лаври. Огороджений простір між Новим та Старим монастирями був частково зайнятий городами та садами, а частково — оселями монастирських ремісників та челяді; тут-таки Феодосій влаштував двір для жебраків і хворих з церквою св.Стефана.

Незалежність монастиря від князівської влади (на відміну від інших обителей) сприяла тому, що вже наприкінці XI ст. він став не тільки найавторитетнішою, найбільшою та найбагатшою чернецькою громадою на Русі, але й визначним культурним центром. Тут створювалися літописи і житія, ікони і твори духовної музики. Загальновідомі були уславлені імена Аліпія, Агапіта, Нестора та інших чорноризців. З 1171 р. печерські настоятелі іменувалися архімандритами (тоді цей сан мав старший серед ігуменів міста). Ще до монгольської навали близько 50 печерських ченців стали єпископами у різних руських містах.

Під час навали Батия (1240) монастир зазнав руйнувань, але не припинив діяти. Значно поліпшив ситуацію перехід Києва під руку Великого князівства Литовського: прихильні до християнства литовські князі надавали Печерському монастирю пільги та земельні володіння, а Успенський собор став усипальницею нащадків Ольгерда, що княжили у Києві. 1522 р. польський король Сигізмунд I спеціальною грамотою надав ченцям незалежність від київських урядовців та право самостійно обирати архімандрита. З цього часу багатства монастиря почали дедалі швидше зростати. Крім звичайного збору пожертвувань, монастир отримував цінні подарунки від багатіїв, які мріяли бути похованими в Успенському соборі, а також користувався значними пільгами від королівської влади. У той же час, за умов загальної кризи Православної церкви в Речі Посполитій, в обителі практично припинилося духовне життя, а посада печерського архімандрита цікавила її пошукачів лише як засіб отримання особистих прибутків. Тому найвідоміший настоятель тієї доби, енергійний Мелетій Хребтович, який дбав не лише про себе, а й про братію, користувався заслуженим авторитетом. Навіть збройні напади на конкурентів, якими він не гребував у боротьбі за добробут монастиря, були нормою того часу, не говорячи вже про судові позови, підробку "старовинних" грамот і шинкування (виробництво горілчаних напоїв на продаж).

На межі XVI—XVII ст. печерським ченцям на чолі з Никифором Туром, а потім Єлисеєм Плетенецьким довелося витримати важку боротьбу з уніатами, які претендували на монастир та його володіння. Після того, як протистояння скінчилося на користь печерян, Плетенецький отримав змогу зайнятися "внутрішніми" справами. Подолавши опір ченців, він примусив їх повернутися до благочестивого життя і спрямував монастирські багатства на релігійно-просвітницькі та благодійні цілі, а також на нове будівництво і реконструкцію лаврських споруд. У монастирі виник гурток вчених ченців — вихідців з Галичини — і була заснована перша в Києві друкарня (1615). Справу Єлисея продовжили архімандрити Захарія Копистенський та особливо Петро Могила — засновник монастирської вищої школи, однієї з попередниць Києво-Могилянської Академії. Саме Могила став ініціатором та натхненником поширення культу печерських святих.

Після приєднання Києва до Московської держави Печерський монастир продовжував отримувати пільги від вищої влади, хоча наступники Могили Йосиф Тризна та Інокентій Гізель не виявляли бажання передавати обитель під владу московського патріарха. Це відбулося лише за архімандрита Варлаама Ясинського, після чого монастир 1688 р. отримав підтвердження ставропігії і почесний титул Лаври (втім, монастир називали у вжитку лаврою ще у XII ст.). До кінця XVIII ст. Лавра продовжувала розширювати свої володіння, ставши найбільшим на Україні церковним землевласником,— їй належали сотні тисяч десятин орних та лісових угідь та незчисленна кількість маєтків, де працювали 76 тисяч кріпаків.

З кінця XVII ст. у монастирі велося грандіозне муроване будівництво. У другій половині XVIII ст. сформувалися пишні барокові ансамблі Верхньої лаври (до його центральної будівлі — оновленого Успенського собору — додалася головна вертикальна домінанта — Велика дзвіниця), Ближніх і Дальніх печер.

Секуляризація 1786 р. позбавила Лавру майже усіх земельних володінь, лишивши їй не більше двох тисяч десятин землі навколо Києва. Проте фінансовий стан монастиря не похитнувся. Було введено духовні штати, тобто ченців перевели на державну платню. Постійний прибуток приносили готелі, гути, винокурні, цегельні, пивоварний та свічковий заводи, лісопилка, водяні та парові млини, пасіки, здавання землі в оренду. Неабиякий зиск давали монастирські "подвір'я" у Києві та інших містах — вони торгували книгами, свічками та іконами, збирали пожертви серед віруючих. Окремою статтею проходили багатотисячні дарунки монархів та просто заможних осіб.

У XIX — на початку XX ст. архітектурний ансамбль монастиря набув завершеності. Були впорядковані криті галереї до Ближніх та Дальніх печер, а територію печер обнесено фортечним муром. Було споруджено кілька житлових корпусів для богомольців на території гостиного двору, лікарню, нову трапезну, бібліотеку. Одним з найпотужніших київських видавництв лишалася лаврська друкарня, помітне місце у мистецтві займала іконописна майстерня.

На початку XX ст. Лавра нараховувала близько 500 ченців та 600 послушників, які жили у чотирьох об'єднаних монастирях — власне Печерському, Микільському або Троїцькому Больницькому, на Ближніх та на Дальніх печерах. Крім того, до Лаври належали три пустині — Голосіївська, Китаївська та Преображенська.

Після перемоги більшовиків ченці намагалися пристосуватися до нових умов. У квітні 1919 р. було утворено Києво-Лаврську сільськогосподарську і ремісничу трудову громаду у складі близько 1000 духовних осіб, послушників та монастирських робітників. Громаді було передано частину сільськогосподарського майна Лаври. Інше майно, як рухоме, так і нерухоме, було вилучено під час кількох націоналізацій впродовж 1919—22 рр. Величезну монастирську бібліотеку та друкарню передали Всеукраїнській Академії наук. У 1922 р. під тиском нової влади припинив діяльність лаврський Духовний собор, проте чернеча община продовжувала функціонувати.

У 1923 р. на території монастиря почав діяти Музей культів та побуту. Одночасно тут було створене інвалідне містечко, керівництво та мешканці якого фактично грабували ченців. У 1926 р. територію Лаври було оголошено заповідником, і тут почалося створення величезного музейного містечка. Ченці ж були остаточно вигнані з давньої православної святині у 1929 р. після сфабрикованої "справи Чехуна".

З перших днів нацистської окупації Києва почалося систематичне вивезення лаврських цінностей до Німеччини. 3 листопада 1941 р. було підірвано Успенський собор, решта споруд, що залишилися без належного нагляду, почали швидко руйнуватися. Одночасно на Дальніх печерах за ініціативою Антонія (Абашидзе) відродився монастир. Після втечі окупантів (які під виглядом "евакуації цінностей" остаточно пограбували заповідник) цей монастир продовжував животіти аж до закриття у 1961 р.

Радянська влада вклала величезні кошти у реставрацію будівель заповідника, впорядкування території та відновлення музейних експозицій. Це робился, звісно, не для того, щоб повернути це майно церкві, але сталося інакше. 1988 р. частину території і споруд Дальніх печер було повернуто Українському екзархату Руської православної церкви, і Печерський монастир повернувся до життя. Наступного року те саме сталося з Ближніми печерами, і туди 1990 р. було переведено Духовну семінарію. На території заповідника віруючим для богослужінь було передано Трапезну палату з церквою Антонія і Феодосія, у якій з 1992 р. міститься кафедра митрополита УПЦ — Володимира (Сабодана), який є священноархімандритом Лаври. Безпосереднє керівництво монастирем здійснює єпископ Вишгородський намісник Павло (Лебідь).

Величезною подією стало відкриття на Успіння 2000 р. відбудованого Успенського собору.

← ПОКРОВСЬКИЙ МОНАСТИР		ТРОЇЦЬКИЙ (ІОНІВСЬКИЙ) МОНАСТИР →