Невеликий усамітнений монастир у Китаєві, підпорядкований Києво-Печерській лаврі. Діяв у XVIII — на початку XX ст. Відновлений у 1990-і роки (вул. Китаївська, 15, 21 та 32).

Прийнято вважати, що скит біля стародавніх Китаївських печер виник у XVII ст. Проте засвідчена документами історія обителі починається з 1716 р., коли коштом Дмитра Голіцина тут збудовано дерев'яні церкву в ім'я св.Сергія Радонєзького, трапезну і келії. Нову трапезну, теж дерев'яну, з церквою в ім'я Трьох російських святителів — Петра, Олексія та Іони — було споруджено на пожертви імператриці Єлизавети Петрівни, яка відвідала пустинь 1744 р. Після пожежі 1757 р. Синод дав дозвіл на спорудження нової, цегляної Троїцької церкви, яку було освячено 1767 р. У 1830-х роках було збудовано 45-метрову дзвіницю, трапезну з церквами Дванадцяти апостолів і Трьох російських святителів (дерев'яну церкву було перенесено до Голосіївської пустині), келії, будинок настоятеля, господарські споруди. За проектами Павла Спарро були збудовані братський корпус ("старий дім", 1843—44), цегляну огорожу з економічною брамою (1851—52). Після того, як до цих споруд додалися три келійні корпуси і лазня (1870-і роки) та двоповерховий "новий дім" для старих священнослужителів (1894, інженер О.П.Середа), подвір'я отримало форму шестикутника, оточеного з усіх боків будівлями.

Багато китаївських старців-ченців відзначалися подвижництвом. Деякі з них обирали юродство, інші — затворництво. Тому ще з XVIII ст. Китаїв зажив слави київського Афону, став місцем паломництва, дозвіл на відвідання якого давала Лавра. Кожен старець був духівником, мав багато духовних чад з мирян та духовних осіб, які відвідували його тут без перешкод. Найвідомішими з китаївських старців були Досифей (після смерті якого з'ясувалося, що насправді це жінка) і Феофіл.

Пустинь виконувала роль сільськогосподарської "економії", а також правила Лаврі за кладовище. У другій половині XIX ст. було засноване окреме господарське подвір'я, де було збудовано старий і новий корпуси богодільні (1867, 1871), житловий корпус (архітектор Володимир Ніколаєв, 1898). До нового корпусу 1904 р. прибудовано церкву св.Серафима Саровського. З 1898 р. діяв лаврський свічний завод.

У 1920-і роки храми продовжували діяти, але сама пустинь ченцям вже не належала: у келіях розмістилася дитяча колонія, частина споруд використовувалася сільськогосподарськими закладами. 1930 р. пустинь було остаточно ліквідовано, територію та будівлі передано Всесоюзному дослідному інституту плодового та ягідного господарства (з 1954 р. — Український НДІ садівництва). Дзвіницю розібрали 1932 р., інші споруди сильно постраждали під час Другої світової війни. Після війни у пустині розміщувалися Республіканський навчально-виробничий комбінат бджільництва і Український науково-дослідний інститут захисту рослин.

Після реставрації на початку 1990-х років Троїцьку церкву як парафіяльну було передано УПЦ (1992) разом з відремонтованою трапезною з келіями. 1994 р. відродилося монастирське життя. Першим начальником відновленого скиту став архімандрит Пафнутій (Россоха, у схимі Феофіл; 1929—1996). Після археологічних досліджень 1993—94 рр. було впорядковано печери, де освячено храм в ім'я св.Досифея. З 1996 р. обитель має статус самостійного монастиря, її очолює архімандрит Прохор (Костюченко).

← ФЕОФАНІЇВСЬКИЙ СКИТ		ГОЛОСІЇВСЬКА ПУСТИНЬ →